Читать онлайн книгу "Риль. Любов дракона"

Риль. Любов дракона
Катерина Боброва


Дракони заворожуюче красивi i манливо чарiвнi. Дракони надзвичайно пiдступнi i смертельно небезпечнi. Нiколи не наближайтеся до них, не вступайте в контакт, не втручайтеся в iхнi справи, не укладайте нiяких угод. У жодному разi не вплутуйтеся в лускатi iнтриги, не берiть участi у вирiшеннi хвостатих проблем. Пам'ятайте: дракони нiколи не вiдпускають свою здобич! І нiкого не цiкавить, що ти маг-перволiтка, який не вмiе вiдкривати портали i не знае меж своiх можливостей. Просто виявилася не там, де треба? Спробуй пояснити це ящурам, а заодно довести, що твiй народ не винен в iх загибелi, бо iнакше ти ввiйдеш в iсторiю, як перша, хто вступила на стежку вiйни з крилатими. Ну а якщо в процесi розслiдування тобi сподобався один з драконiв, вибач, мила, це твоi особистi проблеми. Справи важливiшi.





Катерина Боброва

Риль. Любов дракона





Глава 1


Риль важко зiтхнула i з пригнiченим виглядом втупилася у вiкно. Звiдти долинали вибухи смiху, чиiсь крики, що претендували на пiсню, бренькiт гiтари, звуки вiдкорковування пляшок iгристого вина. Сьомий курс з шумом вiдзначав закiнчення Академii i складання останнього iспиту. Завтра вони роз'iдуться по практикам i настане довгоочiкувана тиша. Але це буде тiльки завтра. А Риль саме сьогоднi потрiбно потрапити в пiвнiчне крило чоловiчого гуртожитку. Просто диво, що Жераху вдалося дiстати самозапам’ятовуючi папери з лекцiями для завтрашнього залiку. Упустити такий шанс категорично не можна. Аж надто в’iдливий пан Рачестер, коли приймае залiк зi свого предмета. І треба ж було стати «щасливицею» i вперше в своему життi рiчний залiк складати цьому педанту. Краще ризикнути зараз i дiстатися до чоловiчого гуртожитку, щоб потiм вислуховувати голосiння матiнки i моралi старшого брата-вiдмiнника.

А дiстатися буде нелегко. А все через древню традицiю, хай iй грець. Збожевлголiлим вiд щастя випускникам нетерпiлося подiлитися своiм щастям з оточуючими i продемонструвати на практицi, що не дарма сiм рокiв за партами штани протирали. Дiставалося всiм, навiть викладачам, якi в цей день норовили покинути стiни Академii ранiше. Черговi вихователi теж не виявляли особливого бажання заспокоiти майже колишнiх пiдопiчних i втручалися лише в крайнiх випадках, коли пустощi виходили за дозволенi громадською думкою межi. А ось бiдним молодшокурсникам дiставалося по повнiй програмi. Їх вiдловлювали всюди, i найменше, на що тi могли розраховувати, – це кульове заклинання, наповнене якоюсь фарбою. Гiрше було, якщо в фарбу генii хiмii додавали особливо стiйкий компонент, i тодi до приiзду викладачiв бiдоласi доводилося ходити, радуючи оточуючих диким забарвленням волосся i обличчя. А викладачi поверталися в Академiю тiльки пiсля вихiдних. Були забави й гiршi, а жарти злiшi.

Ось тому Риль зараз i тупцювала бiля дверей, не наважуючись покинути безпечну кiмнату.

«Може, на спинi цифру „один“ намалювати?» – роздратовано подумала дiвчина. Перший курс випускники намагалися особливо не чiпати. Причина була в найсуворiшiй заборонi дрiбнотi, як iх тут називали, задiювати будь-якi магiчнi потоки, окрiм iстинного зору. Перший курс тiльки починав вивчення методiв контролю власних сил i весь рiк вивчав iх у теорii. Практика очiкувалася на другому курсi.

Рокiв двадцять тому в Академii було вiсiм веж, тепер красувалося сiм. Тодi група випускникiв виловила першокурсника близько восьмоi вежi i вирiшила трохи побавитися. Чи то жарт здався юнаковi не дуже потiшним, чи то в нього виявився вибуховий характер, але вiн вирiшив порушити заборону i застосував старе сiмейне заклинання, вивчене ним заради забави ще в дитячi роки. Природно, юне дарування не впоралося з потоками сили, i на одну вежу в Академii стало менше. Групi жартiвникiв довелося термiново перескладати вже на практицi iспит з магiчного захисту. Недоука встиг прикрити черговий маг, i, на щастя, нiхто не постраждав, окрiм вежi, звичайно ж. Їi, треба сказати, вiдновлювати не стали. Вона i зараз стоiть як почорнiлий напiвзруйнований зуб, немов у науку ласунчикам. Вiдтодi першокурсникiв особливо не зачiпали, та тi й самi намагалися не висовуватися.

Ось тiльки Риль сьогоднi вiдсидiтися нiяк не може. У будь-який iнший час вона б зустрiлася з Жерахом в умовленому мiсцi, але зараз це занадто ризиковано. Заскочена в парку парочка – прекрасний привiд для витончених жартiв. Доведеться йти в чоловiчу частину гуртожитку. Виносити з кiмнати забороненi папери Жерах вiдмовився.

Ідею намалювати одиницю на спинi дiвчина вiдкинула. Одяг шкода, та й фосфоресцентноi фарби у неi немае, а все iнше в пiтьмi буде даремним. Краще надягнути темно-сiрий плащ. Згадала, як довго вона засмучувалась через цей предмет гардероба непоказного вигляду, хто ж знав, що вiн стане в пригодi. Трохи не по погодi – на вулицi душно, як перед грозою. Зате пiдниз можна надягнути тоненьку тунiку з коротким рукавом. На ноги старi i зручнi сандалi. Вони не пiдведуть, якщо доведеться рятуватися втечею.

Залишилася дрiбничка – вирiшити, як безпечнiше дiстатися до чоловiчого гуртожитка. Мабуть, найпевнiший варiант – рвонути повз чорнi руiни. У тому районi поки тихо. Найнебезпечнiше мiсце – вiдкритий з усiх бокiв мiст через ставок, але пробиратися крiзь заростi колючоi аггi, якими зарiс берег ставка, бажання немае.

Братик, звичайно, ii задум не схвалив би. Бездоганний студент, гордiсть сiм'i. Риль так i уявилось, як Корiн з засмученим виглядом хитае головою, вимовляючи довгi моралi i перемежовуючи iх вигуками «Ерiлiело, як ти могла!».

Насправдi Риль звали Ерiлiела, але без запинки ii iм'я могли вимовити лише обранi – люба матiнка з не менш любим братиком та звиклi до химерних iмен студентiв викладачi Академii. Всi iншi звали ii Ериль або Риль або «Ри-и-и-и-ля-я-я, йди сюди. Зiзнавайся, негiднице, це ти у батька кулю ймовiрностей без дозволу стягнула? Мабуть, з дiвчатами женихiв собi вишукували?» Ось пiвроку вдома не була, а досi соромно.

«Все, досить топтатися на порозi власноi кiмнати!»

Риль рiшуче вийшла в напiвтемряву коридору i так само рiшуче, але тихо причинила за собою дверi. Хай допоможе iй Творець i пошле хоч крапельку удачi бiднiй студентцi.

Вибiр маршруту повз зруйновану вежу виявився вдалим. Там дiйсно нiкого не було. Мiсце дуже моторошне для розгульних вечiрок, i дiвчина, спокiйно оминувши похмурi руiни, увiйшла в парк. Пройшовши пiд вiковими велетнями i зрiзавши шлях через галявину, вона завмерла, не наважуючись ступити на полотно мосту. Навколо було тихо. Але там, на мосту, вона буде на очах у всiх i абсолютно беззахисна. Ажурний арковий мiст дiлив гладь ставка на двi рiвнi частини. У кожнiй з них панувала своя господиня. У лiвiй частинi над водою височiла жiноча фiгура з бiлого мармуру. Загорнувшись у довгу тунiку, вона однiею рукою прикривала собi очi, а другу безсило опустила вниз. Напис на статуi свiдчив: «Доля – слiпа». Студенти мiж собою називали ii панi Випадковiсть. Особливо ii недолюблювали недбайливi студенти, звинувачуючи у всiх своiх бiдах. Центр правоi частини ставка займала жiнка в короткiй сукнi, чию фiгуру вилiпили з рожевого мармуру. Вона застигла, простягнувши обидвi руки до неба, а в широко розкритих очах читалося благання. Напис свiдчив: «Не здавайся! Хто втратив надiю – загине».

«Надiя менi зараз не завадить, разом з крихтою удачi», – подумала Риль i вступила трохи тремтячою ногою на мiст. Далi пiшла впевненiше. Але на серединi мосту Надiя, мабуть, вiдволiклася у своiх Надiйчиних справах, i до справи взялася ii пiдступна сестриця – панi Випадковiсть.

Повiтряний потiк пiдхопив дiвчину, пiдняв над мостом i з силою жбурнув у воду. Плащ тут же намок i важкоi гирею потягнув ii на дно. Риль заборсалася, намагаючись впоратися iз застiбкою. Як на зло, та розмокла i нiяк не хотiла пiддаватися. Дiвчина вже майже опустилася на дно, коли пiд нею почала розкручуватися воронка перемiщення. «Матiнко, – подумки зойкнула дiвчина, – та за що менi все це!»

Цi iдiоти i вектор налаштовувати як слiд не вмiють. Викине ii невiдомо де, i як iй додому повертатися? Доведеться у братика допомоги просити, а це значить, накрилася ii пiдготовка до залiку, та ще й прочуханки вдома не уникнути. Добре, якщо на сам залiк не запiзниться! Так… просто чудово пiдготувалася!

Застiбка нарештi пiддалася, i плащ важким каменем упав прямо у воронку. «Щоб ти вдавилася, зараза, а ще краще твiй господар», – побажала воронцi дiвчина i спробувала рвонути в бiк, але хижачка вже зачепила свою жертву i повiльно втягнула Риль всередину виру.

З iншого боку порталу напрочуд мало що змiнилося. Вода залишилася водою, щоправда, тепер вона стала прохолоднiшою, та й простiр навколо значно розширився. Явно не в калюжу ii викинуло. Повiтря в легенях стрiмко закiнчувалося, i дiвчина вирiшила заради рiзноманiтностi поплисти не вниз, а вгору. Заодно i озирнутися не завадило б. У легенях вже горiло вiд нестачi повiтря, коли дiвчина виринула з води. В обличчя вдарила хвиля i залiпила очi, нiс i вуха. Вода потрапила в рот i несподiвано виявилася гiркою i солоною. Дiвчина закашлялась.

«Матiнко, поверни мене назад!» – благала Риль, коли чергова хвиля пiдняла ii на свiй пiнистий гребiнь, i вона змогла озирнутися. Найгiрший кошмар постав перед ii вiдчайдушним поглядом. Величезне чорне вариво хлюпалося, булькало, перекочуючи тонни води. Зверху завивав повiтряний ополоник, не даючи хвилям нi хвилини спокою. І в центрi всього цього котла бовталася крихiтна людська фiгура. «Все, кiнець!» – прийшла вiдсторонено спокiйна думка.

Раптово яскравий спалах блискавки висвiтлив темний силует, лiниво дрейфуючий вдалинi. Риль не повiрила своiм очам: схоже, похорони скасовуються. І плювати вже на залiк – аби вижити.

Вигляд у виростаючою з води дерев'яноi махини корабля був захоплюючим i дивним. У мертвечо-блакитних вiдблисках блискавок здавалося, нiби вiн вийшов з глибин вiкiв легендою, майже нереальним у своему iснуваннi тут, посеред бурi. Голi щогли самотньо тяглися в небо, позбавленi своiх вiтрил. Розчепiривши лише одне крило, на носi сидiла страшна страхолюдина, здатна одним своiм виглядом вiдлякати непроханих гостей. Облупленi борти давно потребували фарбування, а днище стало домом для численних морських мешканцiв.

Риль вчепилася в дерев'яну обшивку корабля мертвою хваткою. Їй потрiбен невеликий вiдпочинок, а потiм вона попливе до носа корабля i спробуе пiднятися нагору по якiрному ланцюгу. Пальцi зiсковзували, та й хвиля норовила затягнути пiд днище судна. Довелося, зцiпивши зуби вiд напруги, плисти вперед.

На пiвдорозi щось боляче вдарило по руцi, потiм по головi i застукало збоку по обшивцi корабля. Новий шквал – i перед очима дiвчини, витанцьовуючи в повiтрi, пролетiла мотузка з прив’язаною до неi щаблиною.

Вiтер нещадно смикав мотузяну драбину, а заодно i ту божевiльну, що намагалася по нiй пiднятися. Риль збилася з рахунку, скiльки разiв вона притулялася до борта корабля усiма частинами свого багатостраждального тiла. Дерево, злiсно вишкiрившись скалками, щедро встромляло iх у тiло незваноi гостi. Дiвчина шипiла вiд болю, лаялася, але вперто повзла вгору.

Нарештi над головою завиднiвся борт корабля. Вона акуратно перелiзла через розхитанi дошки i, важко дихаючи, звалилася на палубу. Спалах блискавки – можна озирнутися, а заодно i здивуватися – палуба виявилася порожньою, а шторм у самому розпалi. Нiс у черговий раз задерся на височенну хвилю i стрiмко полетiв униз, щедро обливши водою половину корабля.

Видно було погано, рiдкiснi спалахи блискавок давали занадто слабке освiтлення, i Риль спробувала зорiентуватися, вдихаючи корабельнi запахи. Результат був невтiшний. Пахло морем, але не людьми. Не вiдчувалося в повiтрi анi запаху приготовленоi iжi, анi наловленоi риби, анi надраеноi з милом палуби. Холод заповзав у душу, змушуючи щiльнiше притиснутися до борту корабля i напруженiше вдивлятися в темряву. Інстинкти волали про небезпеку i про те, що краще пошукати укриття, нiж йти зараз на розвiдку. Краще перечекати нiч де-небудь у затишному куточку, хоча б серед тих бочок, що стоять неподалiк, поскрипуючи обв'язаними мотузками.

Риль майже повзком дiсталася бочок, навпомацки знайшла край парусини, що прикривала бочки, i забилася пiд неi, намагаючись не надто голосно стукати зубами вiд холоду. Сидiла, зiщулившись у грудочку, прислухаючись до шаленого плескоту хвиль за бортом i дикого завивання вiтру. Буря тiльки почала розходитися, прагнучи дiстатися до палуби нахабного кораблика i перевiрити, чи немае там кого живого.

Несподiвано вiтер стих. Так бувае, коли буря, немов утомившись, вiдправляеться на вiдпочинок, щоб набратися сили перед черговою атакою. І немае нiчого бiльш чарiвного, нiж цей уявний спокiй, коли все завмирае в очiкуваннi ще бiльш запеклих ударiв стихii.

Палуба раптово оживае. Дробний стукiт пiдборiв лунае зовсiм поруч з мiсцем, де зачаiлася дiвчина. Хтось невидимий квапливо проходить повз. Риль тихенько визирае зi свого притулку, i дивне видовище постае перед нею. Палубою, на висотi трохи бiльше метра, по повiтрю пливе лiхтар. Ось вiн завмирае в повiтрi i, хитнувшись, розвертаеться до лiвого борту, нiби чиясь невидима рука керуе лiхтарем. У цей момент яскравий спалах блискавки освiтлюе корабель, i дiвчина завмирае вiд жаху – палуба порожня. Самотнiй лiхтар висить у повiтрi, але його господаря не видно.

– Оце так погодка сьогоднi, – крiзь скрип снастей доноситься до дiвчини чийсь голос. І Риль пiрнае назад пiд парусину.

– Твоя правда, розгулялася буря не на жарт. Ех, люблю я, коли палуба пiд ногами ходором ходить, аж живим себе вiдчуваеш, як в старi добрi часи.

– Ти тому зi своiм лiхтарем тягаешся? Ностальгуеш, старий шкарбуне?

– Наче ти не згадуеш себе живим? Всi ми ностальгуемо. Менi сьогоднi людським духом вiйнуло, о-о-он бiля тих бочок.

– Це твiй маразм там пахне. Мабуть, знову дiвчину згадував?

– Згадував. Чому ж приемне щось не згадати? Хороша була. Що й казати. Тiло бiленьке, м'ясо м'якенька i смачна-а-а-а, напевно. Шкода, довелося ii Блiдолицому вiддати.

– Ну, у нього в Терлiстагах теж не мед. Довго вона там не протягне. З його пiдземель ще нiхто живим не вийшов.

– Так-то воно так, – зiтхнув невидимий спiврозмовник, – пiшли, чи що, в карти перекинемося, а то дивись, як море бiснуеться. Палубу точно залле, а мокнути менi щось не хочеться, нехай навiть i по пам'ятi.

На палубi почулись кроки, якi, на полегшення дiвчини, затихли на iншому кiнцi судна. Заскрипiли давно не змащенi дверi, гулко грюкнули, i настала тиша. Вдалинi бiснувалася буря, пiдбираючись все ближче, щоб знову вдарити по кораблю.

Риль, скрючившись, сидiла в своему хиткому сховищi. Лише гулкий звук ударiв серця говорив, що вона жива i не перетворилася в одну з неспокiйних душ, що населяли це плавуче корито. «Якщо повернуся, особисто того жартiвника, що мене сюди закинув, освiжую. І нiхто мене не зупинить!»

Але для цього треба повернутися. Риль засумувала… Ментальний зв'язок з сiм'ею не працюе. Нiкого з друзiв вона докликатись не може. А це дуже погана ознака… дуже.

Сумнi роздуми перервало слiпуче свiтло, що поглинуло судно. Пролунало басовите гудiння спрацьовуючих заклинань. «Потужно», – шанобливо оцiнила Риль. Здавалося, що корабель пiдняли в повiтрi i тепер вiн висить, заплутавшись у павутинi бiлого свiтла.

– Тримай правий борт! Тримай, я сказав! – пролунав крик, що змусив ii здригнутися.

– У нас прокол, капiтане!

– Закрий чим хочеш, хоч дупою своею! Стакс, твою за ногу, тримай правий борт, у тебе зараз саме все порветься, без жодноi допомоги. Я тебе тодi самого на дрiбнi ганчiрочки порву!

– Капiтане, активнiсть по лiвому борту!

– Я тобi дам активнiсть в одне мiсце! Ну, де ти ii розгледiв, слiпота iнвалiдна? Тобi просто лiхтар на захист кинули. Ну, куди ти потужнiсть на себе забрав, безмозкiсть ходяча. Ти ж правий борт оголив! Поверни все, як було! Швидше, я сказав, швидше! Ще пара секунд, i ти у мене до кiнця життя на рiчковий посудинi веслом працювати будеш.

– Капiтане, нестабiльнiсть по правому борту. Я не встигаю закладати дiри. Капiтане, нам не втримати щит!

– Тримати, сухопутнi оселедцi, тримати, я сказав! А-а-а, щоб вас мами нiколи на моi очi не показували. Пiшли. Усе.

– Але капiтане…

– Що «капiтане»? Я не капiтан. Я головлiкар палати вбогих i криворуких. Саме час самому топитися.

– Капiтане, можна хоч судно оглянути.

– Та що вже тепер оглядати. Всi, хто нам потрiбен був, – тю-тю, витекли. Ручкою вам тiльки, йолопам, помахали. На огляд пiвгодини.

Їм вистачило i десяти хвилин, щоб виявити притулок Риль.




Глава 2


Чоловiча рука мiцно вчепилася в плече дiвчини i, як цуцика, витягла на палубу.

Риль опинилася в оточеннi похмурих фiгур, закутаних у чорнi плащi. Вони мовчки розглядали знахiдку. Та ж, опинившись на палубi, що продувалася вiтром, обхопила плечi, намагаючись зiгрiтися. Вигляд у неi був досить жалюгiдним: мокра тунiка прилипла до шкiри, майже нiчого не приховуючи, босi ноги, вкритi гусячою шкiрою, пританцьовували вiд холоду на мiсцi, колись шикарнi каштановi локони злиплися в паклю, на щоцi красувалася велика подряпина. Обламанi нiгтi i здертi в кров руки довершували образ жертви трагiчних обставин. Навiть за дуже великого бажання прийняти ii за злодiйку було важко. Мабуть, це зрозумiли й незнайомцi.

– Капiтане, ми тут пасажира знайшли, точнiше пасажирку, – вiдкинув капюшон один з них, вiдкриваючи молоде, чисто виголене обличчя з пронизливими блакитними очима.

Комiр на капюшонi прокашлявся, з коробочки, пiдвiшеноi на край комiра, почувся вже знайомий дiвчинi голос: «Ви що там, налигалися, хвости оселедцевi? Якi баби вам там ввижаються?»

Молодик почервонiв i почав виправдовуватися: «Капiтане, ми дiйсно ба… дiвчину знайшли. Вона на палубi ховалася».

Рацiя задумалася, а потiм голосом капiтана наказала: «Тягнiть ii сюди, та обережнiше, а то притягнете менi невiдомо кого на корабель. Хiба можна щось хороше знайти на цьому могильнику!»

Обличчя молодика посуворiшало. Вiн окинув пильним поглядом Риль, намагаючись виявити в нiй загрозу, несподiвано зiтхнув, зняв плащ i накинув iй на плечi.

У цей момент терпiння бурi закiнчилося, i вона з подвоеною люттю накинулася на корабель. Перша ж хвиля дiсталася до палуби, намагаючись змити з неi нахабних людцiв i вдосталь погратися з ними, а може, навiть отримати в свое вiчне володiння.

Щастя було таким недовгим! Варто тiльки було дiвчинi з насолодою закутатися в теплий плащ, вдихнути терпкий чоловiчий запах, як щось рiзко штовхнуло ii в груди, виливши на неi тонни води, i потягли по палубi.

Риль вiдчайдушно замахала руками, намагаючись зачепитися за що-небудь, щоб не бути змитою за борт. Марно! Пiд пальцями вiдчувалося лише повiтря.

Раптово чиясь рука вхопила ii за комiр i висмикнула з потокiв води. Кашляючи i тремтячи пiд сильними поривами вiтру в мокрому наскрiзь одязi, Риль мало що розумiла з того, що вiдбувалося. Палуба сказилася пiд ii ногами, i лише жорстка хватка чоловiка не давала дiвчинi втратити рiвновагу.

– Стае небезпечно. Ходiмо. Бiльше ми тут нiчого не знайдемо, – долинули голоси крiзь шум.

«Втопити мене вирiшили, не iнакше!» – майнула панiчна думка, коли Риль потягли на борт. Дiвчина забилася – марно, чоловiк обхопив ii за талiю i легко пiдняв над бортом. Переляканий зойк, i вона стрiмко заковзала по величезнiй трубi вниз.

Одним кiнцем труба крiпилася до борту корабля, другим йшла прямо в воду. Їi рятiвники або викрадачi, розберемося пiзнiше, припливли на смiшному пiдводному кораблику. Довга, схожа на змiю, яка щойно пообiдала, штуковина висiла пiд водою. Прозора труба йшла прямо в ii черево. На тому кiнцi дiвчину зловили, поставили на ноги i мовчки, контролюючи кожен рух, повели коридором.

Провiдник штовхнув Риль в крихiтну комiрчину, замкнув за нею дверi. Камера була близько метра в довжину i стiльки ж в ширину. Бiльшу частину займав тапчан, на який i сiла дiвчина, пiдiбгавши пiд себе ноги, щоб хоч якось зiгрiтися. Плащ остаточно промок, втома брала свое, i Риль занурилася в якусь дивну дрiмоту. Крiзь зацiпенiння вона почула, як повертаеться замок у дверях, але сил отямитися не було. Їi потрусили, гукнули, потiм просто пiдняли на руки i кудись понесли.

Яскраве свiтло рiзонуло очi. Дiвчину опустили на стiлець, що стояв у центрi круглоi з низькою стелею кiмнати, трохи притримали, коли вона стала завалюватися на бiк.

– Хто ти i що ти робила на кораблi Аграли?

Риль зiщулилася. Близько десятка чоловiкiв, одягнених в однакову чорну з синiми смужками на рукавах i комiрi форму, пильно розглядали ii.

– Та що з нею говорити? – тут же пiдскочив один з них, сережка у виглядi срiбного пiвмiсяця хитнулася в такт. – Катувати треба! Ви на ii обличчя подивiться! Вiдразу видно – продажна тварюка. Придавити, та й край.

– Заспокойся, Харзере, тобi слово не давали, – поставив його на мiсце капiтан. Риль одразу впiзнала його за голосом, та й вишитий якiр на плечi кiтеля не залишав сумнiвiв, хто перед нею. – Ти можеш говорити? Можеш пояснити свою присутнiсть на кораблi Аграли?

Риль знизала плечима. Правда була занадто неймовiрною i небезпечною, щоб ii викладати, не знаючи, якою мастю грае противник. Але ж щось шукали вони на тому кораблi? А може, не що, а кого? Версiя не гiрша за iншi, чому б i нi.

– А що ви там робили? Шукали когось?

Наступноi митi Риль опинилася в повiтрi, а рука Харзера мiцно стискала ii горло.

– Вiдповiдай, де вона, тварюко! Поки я з тебе все твое чаклунство не видушив. Почну кишки випускати, одразу заговориш, – кричав вiн iй в обличчя, не перестаючи стискати пальцi.

Риль вже не сипiла i не намагалася розчепити залiзнi пальцi зi свого горла, вона покiрно повисла на руцi цього божевiльного. Свiт втратив свою рiзкiсть, навiть голос мучителя затих.

Раптово хватка зникла, i Риль з усього маху впала на пiдлогу. Цiлюще повiтря наповнило легенi.

– Я останнiй раз тебе попереджаю, твоя високосте, ще раз втрутишся, i ти у мене своiм ходом за нами пiдеш, i плювати менi, яке в тебе походження.

– Найвище, – буркнув Харзер, пiднiмаючись з пiдлоги. На дiвчину вiн не дивився. – Добре. Але я доповiм, куди слiд, що ти панькаешся з темними, капiтане.

– Та хоч намалюй, головне – не заважай, – беззлобно вiдмахнувся той.

Риль за час iх суперечки трохи прийшла до тями, перестала хрипiти i розкривати рот, як викинута на берег риба.

Всерединi неi все клекотiло вiд злостi. Нехай вiн хоч тричi високiсть, душити ii нiкому не дозволено. До того ж зараз багато що залежить вiд того, як вона себе поведе – залишиться тремтячою переляканою дiвчинкою чи…

Риль встала i попрямувала до дверей. Двое матросiв тут же заблокували iй дорогу. Мовчки повернулася, демонстративно взяла стiлець, приставила до стiни, сiла, насунувши на голову капюшон. Все, вона втомилася, замерзла i, здаеться, захворiла, i плювати iй на цей допит. Вiдповiдати на питання душителя вона не збираеться.

– Я так розумiю, спiвпрацювати ти вiдмовляешся, – присiв поруч з нею навпочiпки капiтан, – i що нам треба зробити, щоб це виправити?

– Капiтане! – обурено завив Харзер.

– Замовкни, – гаркнув той, остаточно виходячи з себе.

– Гарячий чай, карта, сухий одяг i душ, – сиплим голосом вiдповiла Риль.

– І все? – здивувався капiтан. – Я був упевнений, що ти забажаеш як мiнiмум половину королiвськоi скарбницi.

– А що, у короля пристойна скарбниця? – зацiкавилася дiвчина.

– Не те слово, – посмiхнувся капiтан, – вiн готовий вiддати все, що завгодно, за повернення дочки. Чай зараз принесуть, карта тут. Душ i одяг будуть пiзнiше. Усе?

– Поки – так, – кивнула, – до скарбницi повернемося пiзнiше, – i не без задоволення почула, як збоку заскреготав зубами вiд лютi Харзер.

Для того щоб пiдiйти до столу, довелося зiбрати залишки сил. Невже вона дiйсно захворiла? Як невчасно!

Риль кинула уважний погляд на розкладену карту. Задумливо провела пальцем по лiнiях материкiв, намалювала карлючку на блакитному плямi океану. Поруч хтось поставив паруючий кухоль з темно-коричневим напоем. Пахло смачно, але абсолютно незнайомо. На жаль, довгоочiкуваний напiй iй поки не доступний, хiба що зробити маленький ковток на пробу. Все одно доведеться переходити на мiсцеву iжу i воду, а це можна буде зробити тiльки якщо пробувати.

«Отже, що ми маемо» – пiдвела пiдсумок Риль. Свiт не ii, але мова загальноi лiнгвiстичноi групи, значить зв'язка одна. І то добре. Магiя е, ось тiльки мiсцевi активно використовують технiку, причому досить складну. Взяти хоча б цей пiдводний апарат. У його роботi вона не вiдчувае нiякоi магii. Так, це точно не сусiднiй з ii рiдною домiвкою свiт. Його вона знае досить добре. Подiбнi сплави технiки i магii можливi в п'ятому чи шостому. Так що, схоже, тут вона застрягла. На те, щоб обшукати всю зв'язку свiтiв, пiде пристойна кiлькiсть часу.

Капiтан втратив терпiння, дивлячись, як дiвчина вимальовуе безглуздi фiгури, водячи пальцем по картi.

– У тебе е, що нам сказати? – повернув вiн ii до дiйсностi, – чи продовжиш милуватися картинками?

– Ім'я Блiдолиций вам про що-небудь говорить? – обережно почала гру Риль.

– Герцог Еспергус на прiзвисько Блiдолиций, – присвиснув капiтан, – вiдома особистiсть. Ось хто вже точно пов'язаний з темними.

– Дiвчинка у нього, в пiдземеллях Терли… Турли…

– Терлiстагах, – пiдказав капiтан.

– Так! Саме так.

– Ви iй що, вiрите? – втрутився Харзер. – Хiба можна темним хоч у чомусь вiрити?

– Досить! Ваша високосте, йшов би ти звiдси, – ласкаво попросив капiтан.

– Я особисто перевiрю кожне твое слово, темна, i якщо ти збрешеш, – Харзер багатозначно замовк. Неприкрита погроза легко читалася в його поглядi.

– Перевiриш, обов'язково перевiриш, особисто i в Терлiстагах, – внiс пропозицiю капiтан.

Ця iдея чомусь не викликала особливого захоплення у принца, вiн ще трохи посвердлив дiвчину злiсним поглядом, а потiм велично зник. Схоже, цей аристократ дiстав уже всю команду, але сперечатися з ним наважувався лише капiтан. На борту свого судна вiн був головнiший за короля i мав повне право послати будь-кого куди подалi.

– Чай, я бачу, тобi наш не до вподоби. Боiшся, що отрую? Даремно. Ти для мене зараз цiнний свiдок. Якщо повернемо принцесу, слово даю, про твою темнiсть нiхто i не згадае, та й не вiрю я в неi. Ходiмо. Ти там про душ згадувала? Звати тебе як?

– Риль, – невдоволено пробурчала дiвчина, звернення «темна» рiзало iй слух.

– А мене Аскерт. Будемо знайомi. Лексе, проведи гостю. Це мiй старший помiчник. Той ще дурило, але хороший хлопчина.

Хороший хлопчина пiдозрiло покосився на дiвчину, немов вона ось-ось повинна була перетворитися на чудовисько. І не дивно, за логiкою, нiчого звичайнiй людинi робити вночi на кораблi незаспокоених душ.

Старпом швидко довiв ii до душовоi кабiни, нашвидку показав принципи ii роботи i, наказавши економити воду, зник, обiцяючи повернутися з сухим одягом.

Одяг виявився все тiею ж чорною формою, яка мiшком повисла на дiвчинi. Пiсля душу очi у Риль стали остаточно злипатися, ноги ледве змогли дотягнути змучене тiло до лiжка в крихiтнiй каютi, пiсля чого дiвчина провалилася в глибокий сон.

Розбудив ii все той же «хороший хлопчина», Старпом, i передав наказ капiтана з'явитися в кают-компанiю. Витративши десять хвилин в безнадiйнiй спробi привести себе в порядок, Риль плюнула на зовнiшнiй вигляд i потопала босонiж по коридору – взуття iй не видали, а сандалi вона втратила ще в морi.

Голова у Риль розколювалася, в ротi пересохло, тiло трусило вiд ознобу. У ступнi вiд пiдлоги впивалися крижанi голки холоду, пронизуючи тiло наскрiзь, змушуючи зуби вистукувати ритмiчну дрiб. «Так i е, захворiла», – з прикрiстю констатувала вона. Але про хвороби доведеться забути, не час для слабкостi i, на жаль, не до лiкування.

Не вiдразу затуманена хворобою свiдомiсть звернула увагу на тишу, що пануе на пiдводному човнi. Не гудiли двигуни, не скрипiла обшивка пiд вагою товщi води, не стукали черевики матросiв, що носяться по коридорах. Пiдлога пiд ногами поводилася напрочуд сумирно. «Чи не припливли ми кудись?», – здогадалася дiвчина.

Старпом привiв ii все в ту ж кают-компанiю. За круглим столом на самотi сидiв капiтан i переглядав якiсь папери.

– А ось i наша люба гостя, – радо посмiхнувся вiн, нiби зустрiв свою найближчу i найулюбленiшу родичку. Така змiна в поведiнцi капiтана не могла не насторожувати. Хоча вчора Аскерт поставився до неi без неприязнi, але й особливоi привiтностi не виявив.

– І вам доброго ранку, – ввiчливо привiтала його Риль.

– А ось тут ти не маеш рацii. Хе-хе. Уже далеко не ранок. Добрi люди пообiдати встигли, поки ти спала. І не тiльки пообiдати. Думаю, тебе порадуе новина, що принцесу знайшли i звiльнили сьогоднi на свiтанку. Через пару днiв вона повернеться до палацу. Живою i майже неушкодженою. Ну, це нiчого, нашi лiкарi ii вмить пiдлатають.

– Рада за неi i вашого короля, – сухо привiтала капiтана Риль. Холод вiд пiдлоги пiднiмався по ногах, а в очах починала згущатися темрява.

– Як ти себе почуваеш? – зауважив ii стан капiтан.

– Нормально, бувало й гiрше, – спробувала посмiхнутися.

– А ну ж, – чомусь iй не повiрили. Капiтан пiдiйшов, доторкнувся долонею до лоба. – Та ти вся гориш. Тримай, – вiн узяв з крiсла благенький плед i накинув на плечi дiвчини. – Боюся, твое лiкування доведеться вiдкласти. Король наказав доставити тебе до палацу. Зате пiсля аудiенцii обiцяю: найкращi лiкарi в палацi тебе швидко на ноги поставлять.

Зовнi яскраво свiтило сонце. Ледве помiтний бриз був холоднуватим для лiта. «І тут теж весна», – iз задоволенням подумала Риль. Що бiльше збiгiв з рiдним свiтом, тим ближче вiн розташований по зв'язцi, тим бiльше шансiв, що ii знайдуть i вона повернеться додому.




Глава 3


По набережнiй пробiгла широка тiнь, на долi секунди закривши сонце. Риль пiдняла голову. Три гiгантських крилатих силуети ширяли над мiстом.

– Дракони! – Риль в захопленнi простежила поглядом, як трiйця повiльно заходила на розворот над морем. Н-да, iлюстрацii в пiдручниках та картини в галереi не могли передати i сотоi частки грiзноi величi господарiв повiтряних просторiв.

– Прилетiли на нашу голову, корови лiтаючi, – анi захоплення, анi добрих почуттiв до драконiв капiтан явно не вiдчував. – Посольство надiслати надумали. Мiзки у когось з них заклинило або хвiст прищемило? До сьогоднiшнього ранку в нашу сторону навiть дивитися не хотiли, тiльки й знали, що рибу з сiтей красти, а тут, на тобi, iжака iм в пащу, з офiцiйним вiзитом приперлися. Головне, бiля порту весь час крутяться. Так я i повiрив, що вони сюди милуватися кораблями сновигають.

– Красивi! – не пiдтримала обуренням капiтана дiвчина. Прикривши вiд сонця рукою очi, вона iз захопленням дивилася, як трiйка драконiв вимальовуе витончену спiраль, облiтаючи вежi королiвського палацу.

– От цiкаво, що вони в нас забули? – капiтан скривився, дивлячись на полiт крилатих. Хотiв було сплюнути вiд досади, але втримався. – То на бриючому пройдуть, то по набережнiй прогуляються. Зустрiчають когось, абощо? Ти постiй тут секундочку, я пiду, екiпаж найму, щоб тебе до палацу доставити. І не думай нiкуди йти. На тебе все одно мiтку поставили, миттю знайдемо.

Вiн швидко попрямував по гранiтних плитах набережноi в бiк дороги.

«Куди я пiду? – з тугою подумала Риль. – З мiткою, без мiтки, я зараз насилу на ногах стою, не те щоб бiгти кудись».

Бухта, яка прихистила iх пiдводний корабель, врiзалася в берегову лiнiю, живописно розбиваючи ii на численнi затишнi бухти з жовтими пiщаними пляжами. З одного ii боку до самоi води спускалися хвойнi лiси, з iншого – високi скелi гострими краями випробовували терпiння хвиль, змушуючи розбиватися об них, пiднiмаючи в повiтря мiрiади палаючих на сонцi райдужних бризок-дiамантiв. Центральна частина бухти служила портом, у якому, немов стовбури дерев у лiсi, стояли щогли кораблiв. Вони поскрипували на вiтрi, i чайки з нявкаючими криками носилися мiж ними, час вiд часу зупиняючись на якiйсь iз рей.

Мiсто лежало на високих пагорбах, рiзнокольоровими дахами спускаючись до моря. Над цiею пишнотою багатого приморського мiстечка, облаштованого з очевидною любов'ю i турботою, немов дорогоцiнна корона, височiли бiло-рожевi зубцi веж королiвського палацу. У синьому, особливо яскравому весняному небi кружляли силуети драконiв, спалахуючи на сонцi то антрацитно-чорною лускою на спинi, то срiблясто-бiлим черевом. Риль iз захопленням дивилася на полiт трьох гiгантiв. Вражаюче, як вони утримують своi величезнi тiла в повiтрi, вiртуозно розрiзаючи його помахами крил, примудряючись при цьому майже миттево змiнювати напрямок польоту.

Три дракона, немов вловивши захоплений погляд дiвчини, стали рiзко знижуватися, прямуючи в бiк порту. Ось вони закрили собою пiвнеба, ось з легким скреготом торкнулися гiгантськими кiгтями кам'яноi поверхнi пiрсу. Невагомий серпанок огорнув три витягнутих, покритих чорною лускою тiла. Риль ледь встигла розгледiти, що в кожного дракона луска мае свiй власний вiдтiнок. У переднього лусочки обведенi золотою окантовкою, через що виникало вiдчуття, що на дракона розсипали золотий пилок, який вiн спробував струсити, але пилок лише змiстився до краю. У другого, що розташувався з лiвого флангу, в центр кожноi лусочки немов помiстили по смарагду, i вони спалахували на сонцi яскраво-зеленими цятками. Третiй хизувався чорним з блакитним вiдливом забарвленням шкури.

Димка приховала драконiв iз поля зору, а через секунду по набережнiй до дiвчини впевненим кроком прямували трое чоловiкiв. Всi трое були чимось схожi, немов рiднi брати: чорне волосся блискучими локонами спускалося до плечей, шовковi сорочки пiдкреслювали стрункi м'язистi тiла, на смаглявiй шкiрi видiлялися нелюдськi очi. Так-так, очi у цiеi трiйцi були дуже примiтнi. Зi спини iх ще можна було прийняти за людей, але варто було зловити погляд чорних з золотисто-вертикальним розрiзом зiниць, як холодок усвiдомлення iх чужостi людськiй расi проникав у душу, закручувався вихором у шлунку, змушуючи ковтати гiрку вiд хвилювання слину.

Дракони деякий час з холодним iнтересом розглядали посталий перед ними людський екземпляр. Риль теж не поспiшала першою завести розмову. Коли ще доведеться ось так зблизька роздивитися драконiв. Нехай i в другiй iх подобi.

На першому курсi iм лише побiжно розповiдали про господарiв неба. Та й вся розповiдь складалася з суцiльних не: «не наближатися, не вступати в контакт, не втручатися в iхнi справи, не укладати жодних угод». Прямо як з бойовими артефактами: «не направляти, не заряджати, краще взагалi не чiпати i не застосовувати, з порожнiми поводитися завжди, як iз зарядженими».

А вона i не наближалася, самi пiдiйшли. І на вигляд зовсiм не страшнi, а навiть навпаки. Якщо стерти гордовитий вираз з облич, або все-таки морд, та заявитися на бал в обнiмку з такими кавалерами… Н-да, як все погано. Чи то драконiвська чарiвнiсть, пiшла б вона куди подалi, дае про себе знати, чи то гарячка… Але думати про кавалерiв в ii становищi – остання справа.

Нарештi драконам набридло зображати з себе бронзовi статуi, вони обмiнялися швидкими поглядами, а потiм перший, лише зробивши натяк на уклiн, вимовив: «Високоповажна панi, дозвольте нам привiтати вас в Алькаруетi!». Вiд вiбруючих ноток драконiвського акценту в його голосi у дiвчини по спинi пробiгли мурашки. «Цiкаво, на що перше западають жiнки, – промайнула пiдступна думка, – на екстравагантну зовнiшнiсть чи на чаруючий своею нелюдскiстю голос?»

Уроки матiнки не минули дарма. Риль легко i невимушено зобразила реверанс. І нехай в старому пледi, в широких матроських штанях i довгiй куртцi, зi скуйовдженим волоссям вона була схожа на скаженого кажана, що вирiшив погрiти своi крила на сонечку, етикет залишався етикетом. А ось далi слiдувати йому було вже безглуздо. Риль залишалося сподiватися, що дракони це теж зрозумiють.

На жаль, надii довелося померти.

– Дозвольте представитися, – дотримуючись високого стилю, продовжив дракон, – я – голова посольства драконячого народу Ластiран Арогерм Де Регiрмаф, це Фестiгран Талiарн сет Регiрмаф, – схилив голову правий дракон, – i Кестiрон Ахлармар сет Регiрмаф, – кивнув лiвий, а потiм усi трое звернули на дiвчину вичiкувальнi погляди.

Риль замислилась. Представлятися повним iм'ям не варто. В iнших свiтах простiрники завжди використовували псевдонiми, але Риль не на роботi, у неi надзвичайна ситуацiя, тому можна назватися домашнiм скороченим варiантом, щоб залишити своiм хоч якусь пiдказку.

– Ви можете звати мене Риль, – з викликом сказала дiвчина, дивлячись в чорно-золотi очi Ластiрана.

Той навiть оком не змигнув, почувши настiльки коротке iм'я незнайомки.

– Високоповажна панi Риль, ви зробите нам честь своiм вiзитом.

Ось тепер прийшла черга дiвчини приховувати свое здивування. Дракони запрошують у гостi? Так, що такого сталося в свiтi, що вони не просто опустилися до розмови з людиною, але i запропонували роздiлити дах над головою? Риль навiть почекала, чи не звалиться небо вiд подiбного, нi, лишилося на мiсцi.

– На жаль, скористатися вашою гостиннiстю я не можу. Мене чекають в палацi.

– Ви впевненi, що вам потрiбно туди йти? – Фестiгран окинув промовистим поглядом далекий вiд благополуччя вигляд дiвчини.

– На жаль, так.

Дракони обмiнялися тривожними поглядами.

– Панi Риль, – зiтхнув Ластiран.

– Просто «Риль», без панi.

– Добре, Риль. Як би дивно це не звучало, ви можете розраховувати на нашу допомогу. Ми обов'язково знайдемо вас у палацi. І передайте капiтановi, який вже всi чоботи протоптав вiд нетерпiння, що вiн вiдповiдае за вашу безпеку своею головою. А вона у нього одна.

З цими дiйсно дивними словами, трiйця розступилася, звiльняючи дiвчинi дорогу. Та ошелешено кивнула iм на прощання i, пiдiбравши поли свого пошарпаного пончо, потопала до капiтана.

Якщо навiть не брати до уваги те, що лускатi нiчого не роблять просто так, i iх iнтерес до ii персони бiльш нiж загадковий, опинитися мiж молотом i ковадлом бажання немае. У будь-якому випадку варто триматися вiд драконiв подалi. Нехай король i виявиться королiвською сволотою, ця сволота буде зрозумiлою i передбачуваною за людськими мiрками. А ось передбачити поведiнку рептилiй вона не береться.

Капiтану набридло чекати, коли Риль повiльною ходою причовгае до дороги. Залишивши в спокоi впертий гудзик на манжетi куртки, вiн у три кроки подолав вiдстань до дiвчини i пiдхопив на руки. По дорозi Риль вислухала про себе багато нового i мало хорошого. Виявляеться, тiльки божевiльна, позбавлена будь-якоi розсудливостi, дiвчина буде спiлкуватися з лускатими пройдисвiтами без належноi охорони. Оскiльки подiбне спiлкування завжди закiнчуеться однаково – зганьбленою дiвочою честю.

В усi часи дракони чинили однаково – викрадали вподобану жертву, правда, з ii ж згоди. Що й не дивно. Про силу драконiвського чарiвностi ходили легенди. Де тут правда, а де всього лише жiноче виправдання своiй слабкостi – розiбратися складно. Ось тiльки Риль нiяк не вписувалася в звичайну схему спокушання дiвчат. Сподобатися комусь в ii теперiшньому хворобливому i побитому виглядi можна було за умови, що дракон глухий, слiпий i живе на безлюдному островi. Висновок сумний: хвостатим вона потрiбна не як жiнка.

Як нiколи ранiше Риль мрiяла про зустрiч зi старшим братиком. Нехай лаеться, нехай читае нотацii, аби забрав звiдси, подалi вiд незрозумiлих драконiвських iнтриг i королiвських аудiенцiй.

Екiпаж старанно повз вгору по крутих вулицях, пiднiмаючись все вище i вище над морем. Попереду казковим тортом виступав королiвський палац.

Риль з цiкавiстю розглядала мiсто. Його жителi явно любили яскравi кольори, лише стiни будинкiв були складенi з бiлого каменю. На iх фонi вiконницi, пофарбованi у всi кольори веселки, виглядали по-святковому. Здавалося, мiсто живе в ритмi вiчного карнавалу.

Екiпаж зупинився бiля вигадливо прикрашених ворiт, що вели в круглий внутрiшнiй двiр палацу. Риль, скорiше нетерпляче, нiж увiчливо, допомогли вибратися з екiпажу. Капiтан поспiшив до парадного входу, гiгантськими кроками мiряючи площу внутрiшнього дворика.

Праворуч i лiворуч вiд ворiт височiли двi башти-близнюки. З боку двору iх стiни були вистеленi батогами з великим темно-зеленим листям. Сам двiр виявився невеликим, викладеним пласким бежевим каменем. З усiх його сторiн блищали високi, двостулковi вiкна триповерховоi будiвлi палацу, складеного з бiлого, як i все мiсто, каменю. За формою вiн утворював пiвколо, вiдрiзаний вiд навколишнього свiту величними воротами веж. Самi вежi, побудованi з нiжно-рожевого каменю, надавали будiвлi романтичного вигляду.

Дiйшовши до сходiв, що вели до парадного входу до палацу, Аскерт щось тихо вимовив гвардiйцям, що стояли на вартi, старший махнув рукою: «Проходьте».

Капiтан озирнувся, скорчив незадоволену гримасу на Риль, що ледве пленталась.

– Потiм все розглядати будеш. Нас чекають, – промовив, пiдхоплюючи дiвчину пiд руку.

Вони мчали по коридорах палацу з явно непристойною для цих стiн швидкiстю. Риль лише мигцем встигала помiчати ошелешенi погляди придворних, що траплялися на iхньому шляху. Але ii увага цiлком була поглинута багатим оздобленням iнтер'ерiв. Тут було на що подивитися. Мiсцевий король, очевидно, не жалкував грошей на обстановку свого палацу. Дорогi меблi, численнi дзеркала, мармуровi статуi, важкi пишнi портьери, розписнi стелi, картиннi галереi, словом, палац мiг без удаваноi скромностi носити свою горду назву. Ось тiльки всiй цiй пишноти чогось не вистачало або щось заважало.

Може, не з першого погляду, але трохи пiзнiше ставало зрозумiло, що у всiх цих прикрасах, щедро налiплених на стiни, стелi, вiкна, дверi, колони i сходи немае жодноi прямоi деталi або кута. Все навколо заполонили округлостi, хвилястi лiнii, закрученi спiралi, овали i кола. Навiть на портьерах, що водоспадами спадали вздовж вiкон, були зав'язанi кокетливi бантики. А суворi дзеркала просто потопали в золочених завитках рам.

Мiсцева картинна галерея виявилася пiд стать всьому палацу. Королiвська сiмейка була зображена в райдужних тонах. Їх Величностi i Високостi ловили метеликiв, годували пташок, вигулювали собачок, гладили кiшечок, щасливо посмiхаючись своiми трохи опухлими вiд жиру очками. Особливо зворушували окремi зображення королiвських вихованцiв. Бiднi тварини. Ну як можна було з серйозною собаки зробити ось таку веселу iстоту з бантиками на головi i капцями з бубонцями на ногах? Не пощастило навiть пернатим. Птах невiдомоi Риль породи красувався в яскраво-червоному, прикрашеному намистинками, нашийнику.

«Не хотiла б я тут жити», – зробила висновок дiвчина i зiтхнула з полегшенням, коли вони, нарештi, опинилися в приймальнi. Капiтан миттево кудись випарувався в своiх капiтанових справах, залишивши Риль чекати високоi аудiенцii.

Дiвчина i сама була не проти перепочити i зiбратися з думками. Босi ноги, нарештi, зiгрiлися в густому ворсi бежевого килима.

Користуючись перепочинком, Риль занурилася в обдумування тих неприемностей, якi звалилися iй на голову за останнi днi. Думки про сiм'ю краще вiдразу вiдсiкти. Тiльки почервонiлих очей не вистачало демонструвати його величностi. Себе теж шкода, але хоч плакати не так хочеться. Ось чому вона не на третьому курсi? Давно б уже вдома була! На третьому якраз просторового перемiщення навчати починають. Або хоча б на другому – теж непогано: вмiння шукати прив'язку до рiдного свiту iй би зараз не завадило. Хоч знала б, куди закинуло. А тепер сиди в повнiй, е-е-е, невiдомостi. Хоча вона i так на рiк ранiше, нiж належить, в Академiю просторового перемiщення, скорочено АПП, вступила. І в своi двадцять п'ять рокiв вже закiнчувала перший курс, у той час як бiльшiсть ii однолiткiв тiльки готувалися подавати документи на вступ.

Можна ранiше було йти з вищоi школи. Наприклад, в двадцять, i в двадцять п'ять уже проходити практику при Медичнiй Академii або Академii Побутовоi Магii. Була ж одна з ii бабусь лiкарем. Зате iншi родичi зв'язали свое життя виключно з АПП. В Академii i батьки познайомилися. Там же i старший брат навчався.

Просторових магiв готують довго i ретельно. Вiдбiр проводиться ще з дитячих рокiв. Якщо дитина хотiла вступати в АПП, вона мала неабияке випробування власноi витримки. Багатьох вiдлякувала сувора заборона на магiчнi заняття до другого курсу, та й рекомендований вiк для вступу був найвищим серед iнших навчальних закладiв – 24–26 рокiв. Не ранiше. Хороший просторовий маг, вiн як фрукт – незрiлим зiрвеш – магiчний рiвень буде слабким, даси перестигнути – отримаеш студента, що не вмiе контролювати свою силу. А таких – тiльки вiдраховувати. Ось i не поспiшали з раннiм навчанням. Оскiльки жили маги, як правило, далеко за сто рокiв, то i випуск тридцятидворiчних студентiв був цiлком звичайною справою.

Максимум, чим володiли першокурсники – iстинним зором та вмiнням сканувати стан свого органiзму, ось, мабуть, i все. Так, багато хто з них могли похвалитися знанням пари десяткiв вельми корисних в життi заклинань, як правило, з сiмейних архiвiв. Ось тiльки без практики цi знання залишалися лише завченим порядком сплетiння потокiв енергii.

Завдяки природнiй допитливостi, пiдслуханим розмовам дорослих i пiдглянутим через плече брата конспектам лекцiй, Риль приблизно розумiла, що зрештою сталося тодi в парку. Версiю про невiдомих жартiвникiв, що закинули ii в чужий свiт, вона вiдкинула вiдразу. Занадто небезпечна витiвка вийшла. Максимум, що хотiли випускники, – перемiстити жертву в найближче мiстечко або лiс. І потiм самим же повернути назад.

Риль спробувала уявити iх переляканi обличчя, коли вони виявили, що iхньоi жертви на мiсцi викиду немае. І вiдчула мстиве задоволення. Хоча iй набагато страшнiше було тонути в бурхливому морi або зустрiтися з незаспокоеними.

Але якщо потрапляння сюди не справа рук жартiвникiв, то залишаеться единий варiант, який ой як не хочеться визнавати за правду – Блукаючi Вiкна. Цей феномен просторових перемiщень довгi роки ускладнював життя магiв. Десятки теорiй намагалися пояснити природу Вiкон або передбачити iх появу – марно. Кожна з теорiй розбивалася вщент об твердиню практики. Вiкна, плювати на дослiдникiв i iх докази, з'являлися, де хотiли i як хотiли, вносячи елемент несподiванки в перемiщення. Вони легко могли закинути людину, замiсть планованого пляжу на пiвденному курортi, у вiчнi льоди пiвнiчних широт. Досвiдченому магу повернутися у вихiдну точку не становило жодних проблем. І все одно – приблизно один вiдсоток тих, хто потрапив у Блукаючi Вiкна, зникав безслiдно.




Глава 4


Занурившись у роздуми, Риль, схоже, задрiмала i прокинулася вiд того, що хтось грубо штурхав ii за плече.

Дворецький, побачивши, що гостя вiдкрила очi, тут же вiдсунувся в сторону. «Панi, вас очiкують», – сказав незадоволеним тоном.

Риль потягнулася i позiхнула. Скiльки вона продрiмала? Хвилин десять, п'ятнадцять? Судячи з перекошеного обличчя придворного, ще нiхто з гостей не дозволяв собi заснути в приймальнi в очiкуваннi аудiенцii iх Величностi. Йдучи за дворецьким, весь вигляд якого навiть зi спини був просякнутий обуренням, дiвчина лише смiялася. Головне, щоб за сон в приймальнi не позбавляли голови, а презирство мiсцевого охоронця норм пристойностi вона якось переживе.

Короткий коридор з високими свiтлими вiкнами упирався в гiгантськi дверi. Судячи з кiлькостi прикрас, якi явно виходять за рамки здорового глузду, дверi вели в головний зал королiвства. Недалеко вiд них, постукуючи вiд нетерпiння носком черевика по пiдлозi, стояв капiтан.

Схоже, iх справдi чекали. Не минуло й пари секунд, як важкi дверi поповзли в сторони, вiдкриваючи залитий сонцем парадний зал палацу.

А ось тут Риль очiкував сюрприз. Зал виявився цiлком бiлим. Бiлi вiдполiрованi до блиску плити на пiдлозi, бiлоснiжнi колони, водоспади найтонших штор на вiкнах, трон, перлиною застиглий бiля дальньоi стiни, i на ньому яскрава потворна пляма фiгури короля. Мiсцевий владика був явним цiнителем червоного кольору. Його шати варiювалися вiд бордово-пурпурного до рожевого вiдтiнку. Трохи масне чорне волосся завивалося в рiдкi локони, гладко виголене обличчя вiдображало схильнiсть до переiдання, але очi дивилися по-доброму.

– Його Величнiсть, – гучно оголосив дворецький, що з'явився наче нiзвiдки. Риль здригнулася вiд несподiванки. Невже вiн володiе магiею перемiщення, iнакше як би вiн так швидко опинився бiля трону? – Архарiус Сьомий! – продовжував добре поставленим голосом проголошувати придворний. Дiвчина присiла в поклонi, але падати на колiна, як капiтан, не стала.

«Давня у них династiя або ж слабка фантазiя на iмена. Сьомий Архарiус, треба ж. Хоча стабiльнiсть – теж непогано», – вiдзначила про себе Риль.

– Ясновельможний Владика Сяючого Бiлого мiста, чия добра i мудра рука тягнеться вiд туману гiр на сходi до безкрайнiх пiскiв на пiвночi i вируючого озера Маньягук на заходi.

Далi йшло нудне перерахування достоiнств найвищоi особи, а також подвигiв на благо народу. Риль це було вже нецiкаво. Напевно, бiльше половини вигадано, а може, i все цiлком. Вона непомiтно озирнулась по сторонам. У лiвих вiкнах залу, мiж вежами бiля ворiт, рiзнобарвною ковдрою спускалися до моря дахи будинкiв, а над ними яскраво синiло небо, зливаючись вдалинi з таким же пронизливо синiм морем, праворуч синiй колiр цiлком панував у вiкнах, лише бiля самого iх краю зеленiли верхiвки дерев парку.

Фраза, що прозвучала тихим, стомленим голосом, змусила ii прокинутися: «Пiдiйди ближче, дитя».

Ось так, без представлення, навiть без iменi, просто «дитя». Якби не заслуга у порятунку принцеси, з нею б узагалi нiхто не розмовляв. Хто вона? Незрозумiла, пiдозрiла особа, з простим, неблагородним iменем та ще в чужому, чоловiчому одязi.

Риль, пiдкоряючись бажанню його високостi, пiдiйшла. «А цiеi ночi ви, очевидно, не спали, ваша яскрава величносте. Пiд очима темнi кола залягли, – крадькома розглядала вона короля, – хвилювалися, чекали вiстей про дочку».

– Ти повернула батьковi його серце, його едину радiсть. Скоро, дуже скоро я побачу свою любу дочку i зможу обiйняти ii, – очi короля свiтилися вiд погано прихованоi радостi. Зараз перед Риль був не просто король, а люблячий батько, – що бажаеш ти отримати в нагороду?

– Менi багато не треба, Ваша Величносте, – знизала плечима Риль, – але йти менi зараз нiкуди, мiй будинок далеко звiдси, а все майно – те, що е на менi, та з цього добра половина подарована.

– Знаемо-знаемо, – закивав Архарiус Сьомий, – пiсля повернення додому моя дочка неодмiнно захоче особисто подякувати своiй рятiвницi. У нас вiльна гостьова вiлла в Небеснiй бухтi? – звернувся вiн до дворецького.

– Так, Ваша Величносте. Графиня Нуела покинула нас третього дня.

– Ось i чудово, – король був явно задоволений мудрiстю свого рiшення i збирався заслати незручну гостю подалi вiд двору. А потiм без поспiху вирiшити ii долю. Або гостя зникне, якщо охорона виявить ii зв'язок зi змовниками блiдолицих, або iй пiдшукають мiсце в родоводi зубожiлого, але древнього роду. Не представляти же простолюдинку рятiвницею принцеси.

Дворецький нахилився i щось зашепотiв на вухо своему володаревi.

– А, так, звичайно, – посмiхнулася Його Величнiсть, – ти можеш розраховувати на нашу гостиннiсть стiльки часу, скiльки буде потрiбно. І твоя заслуга перед короною буде винагороджена. Мiй дворецький проводить до скарбника. Сама вирiшиш, як розпорядитися нагородою.

– Дякую, Ваша Челичнiсть, – Риль шанобливо вклонилася. Аудiенцiя пiдiйшла до завершення, i сторони залишилися задоволенi один одним.

Раптово бiчнi дверi праворуч вiд трону рiзко вiдчинилися, i в зал стрiмко увiрвався Харзер. Вiн змiнив матроську форму на химерний костюм оранжево-червоного забарвлення. На його пишному комiрi розмiстилася цiла ювелiрна виставка каменiв. Красеня супроводжувала свита з двох молодцiв, чий одяг був трохи бiднiший, нiж у iхнього ватажка, зате гордовитий вираз його обличчя вони копiювали з абсолютною точнiстю.

Серце Риль стислося вiд передчуття неминучоi бiди. Вiд цього пихатого виродка вона не чекала нiчого хорошого.

Кинувши зневажливий погляд на дiвчину, Харзер пiдiйшов до трону, вклонився королю.

– Мiй вiнценосний брате, дозволь дiзнатися, з якого часу в нашому королiвствi дають прийом темним, та ще й нагороджують?

Обличчя короля витягнулося вiд подиву.

– Темним? – ледь чутно прошелестiло по залу.

– Темним, – злорадно посмiхнувшись, кивнув Харзер, – або наш вельмишановний капiтан не розповiв тобi, де ми зустрiли цю юну особу?

Судячи зi скреготу капiтанських зубiв, справдi не розповiв, вирiшив приховати.

– А зустрiли ми ii на кораблi Аграли, правда, капiтане? – ласкаво запитав Його Високiсть, з переможним виглядом оглядаючи присутнiх у залi.

– Правда, – Аскерт скривився, але на вiдкрите протистояння не пiшов. Що ж, принаймнi вiн спробував врятувати Риль, i це робило йому честь. Нехай вiн i давав обiцянку, що гостю не переслiдуватимуть, як темну, на жаль, його слово порвали на дрiбнi клаптики, плюнули i розтерли по пiдлозi. На цiй палубi вiн не капiтан, i морськi закони честi в палацi нiчого не значать.

– Темна, – повторив король, i на його обличчi промайнула гамма почуттiв вiд подиву, презирства до страху. Вiн навiть ноги пiдiбгав пiд себе, немов у залi з'явилася небезпечна комаха. Дворецький, нахилившись, знову щось пристрасно зашепотiв йому на вухо.

– Темним немае мiсця в нашому королiвствi, – погляд його величностi дивився крiзь дiвчину. У цей момент вона перестала для нього iснувати, зате його брат дивився на Риль з неприхованим торжеством. Було в його поглядi щось ще, мерзенне i бридке, що змусило дiвчину похолонути.

«Ось i спорталилися, – пронеслася в ii головi панiчна думка, – а як все добре починалося»!

Темнi були завжди i в усiх свiтах. Кожен маг хоч раз у життi стикався зi спокусою перестати пiдтримувати рiвновагу i стати на сторону сил руйнування. Але не тiльки маги шукали собi заступництво у темряви. Спокуса завоювати владу, багатство за допомогою чужоi кровi i страждань не була вибiрковою. Будь-хто мiг вiдправитися цiею дорогою. Ось тiльки в кiнцi iх чорнi душi чекали, i чекали з нетерпiнням. Але як можна оцiнити свiтлiсть тiеi чи iншоi душi? Лише Творцевi вiдомо, згасла в нiй остання iскорка свiтла або ще нi.

«Чи е в нас план?» – мозок марно шукав вихiд з цiеi поганоi ситуацii. З якою б радiстю вiн скомандував ногам: «Бiгти!». Але, на жаль, за спиною дiвчини вже стояли два прислужника Харзера, перекриваючи шлях до втечi.

Риль спробувала взяти себе в руки. Вона – спадковий просторовий маг з усiма шанованоi родини. Їi предки i не в таких перипетiях бували. Так, ii дiда дикуни племенi Сирдiв ледве живцем не зварили i нiчого – вибрався. А бабусю намагалися на багаттi спалити за чаклунство, правда, дiд ii i врятував. Так вони i познайомилися. Думай, Риль, думай!

«А що як… – майнула в головi думка, якоi вона чекала i якоi боялася, – адже все одно не вийти з палацу живою, чому б замiсть мук не влаштувати смертельний феерверк? Легка миттева смерть для мене, а заодно i для цих мерзотникiв!».

«І не шкода iнших? – тут же прокинулася совiсть. – Ти вiдправиш на смерть не тiльки негiдникiв, загинуть сотнi невинних жителiв мiстечка i мешканцi палацу».

«Припини», – благала Риль. Що iй до iнших? Але совiсть так просто не заткати. Зрештою, вона мае рацiю. Риль нiколи не зважиться застосувати магiю, знаючи, що непiдконтрольна iй сила вирветься на свободу, ненаситно трощачи i ламаючи все на своему шляху, обриваючи сотнi життiв. Нехай вона загине, але пiде за межу одна.

«Тодi готуйся до найгiршого, люба, – порадив розум, – пора про рiдних згадати та попрощатися».

«Нi, про рiдних краще думати поменше», – зцiпила зуби Риль, iнакше всi ii крупицi волi вмить розтануть, а тiшити цих виродкiв сльозами або проханнями про помилування вона не збираеться. Просити про милостi марно. Ауру Харзера вона добре розгледiла, такою жагою насильства та палала. Тут допоможе тiльки диво, i бажано те, яке скрутить мерзотнику шию.

Як хочеться жити, просто жити. Але якщо iй судилося сьогоднi померти… нехай вистачить сил зробити це з гордо пiднятою головою. Простiрники не принижуються i не здаються. Харзер ще пошкодуе, що вирiшив розважитися з «темною», коли його розшукае Корiн. Брат завзятий, обов'язково знайде цього гада.

На Риль не надягли анi антимагiчного нашийника, анi браслетiв, хоча швидше за все вони тут присутнi. Значить, виродок упевнений, що нiяка вона не темна. Інакше охорони було б у рази бiльше. А так – двое посiпак та сам Харзер. Нi, iй i трьох здорових мужикiв досить, щоб не сiпатися до втечi. Та й сили волi вистачае лише на те, щоб йти з гордим виглядом, човгаючи босими ногами по пiдлозi.

Коридор уперся в крученi сходи, що круто вели вниз. Спускалися довго. Риль нарахувала поверхiв п'ять. Три надземних i два пiдземних. Ах, так, палац стоiть на пагорбi. Так що заглиблюватися можна смiливо.

Його Високiсть почувалася чудово. Полювання пройшла вдало i попереду лише насолода, головне – розтягнути ii подовше. Але спочатку офiцiйна частина – допит темноi. Зате потiм… потiм вона буде цiлком у його владi.

Дiвчину ввели в маленьку кiмнату з низькою стелею, посадили на стiлець, що стояв посеред кiмнати. Руки зав'язувати не стали.

За широким дерев'яним столом сидiв невисокий на зрiст чоловiк у чорно-сiрiй сорочцi. Байдужий погляд стомлених очей ковзнув по двом придворним, похолонув, побачивши Харзера, а ось на дiвчину Радник глянув з цiкавiстю. Чуття рiдко його обманювало, i зараз вiн був упевнений, що до них потрапила дивна пташка, досить дивна, але не темна, швидше чужа.

– Починайте, – кивнув чоловiк, приступаючи до записiв.

Наче все. Попрощалася, обдумала, смертi виродковi побажала, тепер буде не до думок, коли завiса болю заволочить свiдомiсть.

– Так, пане Раднику, – боязко промимрив один з пiдручних. На цей раз Харзер пустив перед собою одного зi своiх псiв. Чоловiк схопив дiвчину за волосся i, боляче потягнувши вниз, змусив закинути голову назад.

– Вiдповiдай, тварюко, хто ти i звiдки? – прокричав вiн iй в обличчя.

– Тобi не зрозумiти, – прошепотiла дiвчина.

– Що ти там шепочеш, тварюко? Язик вiд страху усох? Зарано! Зараз брат Нiiль прийде, тодi ти у нас не просто заговориш, а заспiваеш!

Ззаду кашлянули, i Харзер вимовив, трохи розтягуючи слова: «Брат Нiiль сьогоднi поiхав у справах. Впораемося без нього. Хiба це справжня темна? Так, сопливе дiвчисько, вона нам швидко все розповiсть».

– Справдi? – недовiрливо запитав Радник, пiднявши голову вiд паперiв, – а щось менi пiдказуе, що сили волi у цьому дiвчиську буде побiльше, нiж у деяких здорових мужикiв.

Мабуть, у цiй фразi було щось особисте, так як ii мучитель заскреготав зубами вiд злостi i прошипiв: «Даремно не вiрите, пане Раднику, зараз вона все розповiсть».

Сильний удар розбив губи дiвчини в кров, i вона полетiла б на пiдлогу, якби не чоловiча рука, що втримала ii на мiсцi. В головi вiдразу помутнiшало.

– Вiдповiдай, тварюко, хто ти?

– Мене звуть Риль, – прошепотiли неслухнянi губи.

– Ах ти! – другий удар прийшовся в щелепу.

– Тихiше, Асхальд, – застерiг розпашiлого чоловiка Радник. – Так вона у вас до кiнця допиту не доживе. Ти б краще запитав, на кого вона працюе, яке у неi завдання у палацi i хто ii зв'язковий в королiвствi.

– Може, менi вона все скаже? – пролунав ненависний дiвчинi голос. Харзер нахилився до самого обличчя Риль i жарко зашепотiв на вухо:

– Не чини опiр, моя мила темна, тiльки гiрше буде. Тут все вiдбуваеться так, як хочу я. Захочу – тебе будуть катувати довго i наполегливо, поки не скажеш все, що нам потрiбно, а захочу – i це припиниться в одну мить, а ти вийдеш звiдси живою i неушкодженою. У моiй спальнi недавно мiсце звiльнилося…

– Гад! – задихнулася вiд гнiву Риль. Вона повiльно повернула голову i з ненавистю глянула в чорнi холоднi очi, а потiм з насолодою плюнула йому в обличчя.

– Тварюко! – вiдсахнувся Харзер, витираючи плювок. Вiн пiдняв був руку для удару, але слова Радника його зупинили.

– Я так розумiю, вам вiдмовили, Ваша Високосте, – трохи глузливо промовив Радник, – схоже, пропозицiя була надто щедрою. Твоя стiйкiсть гiдна поваги, дитя, але не думаю, що буде розумно i далi дратувати Харзера. У нього дуже важка рука.

Риль мовчки дивилася в червонi вiд недосипання очi Радника.

– Чи ти прагнеш швидкоi смертi? – розгадав ii задум Радник i посмiхнувся, – непоганий план, але нам дуже необхiдна iнформацiя, а ти явно щось знаеш про викрадення принцеси.

– Все, що я знала, я розповiла. Даю слово. Решта не мае вiдношення до викрадення i нiчим вам допомогти не зможе, – Риль говорила спокiйно i твердо, дивлячись в очi Раднику. Вiн – ii единий шанс.

– Слово, – залився гавкаючим смiхом Харзер, – яке слово може дати темна? Будь-яке твое слово – чергова брехня! Та ваше погане плем'я можна тiльки вогнем та тортурами розговорити.

– Щось тут не сходиться, – задумливо мовив Радник, уважно дивлячись на дiвчину, – я не вiдчуваю брехнi в ii словах. Пiду-но я за братом Нiiлом, може, вiн ще не поiхав. Без нього нам не розiбратися.

Радник встав i вийшов за дверi, забравши з собою стос паперiв.

– Старий щур, – в роздратуваннi сплюнув на пiдлогу Харзер, – скiльки рокiв працював радником, а нюх як у молодого собаки. Але нiчого, нам вистачить часу зайнятися тобою, моя мила. А по темних нiхто плакати не буде.

Риль схопилася з мiсця i притулилася спиною до стiни. Тепер, коли маски скинутi, вона готова дорого продати свое життя. Трiйця задоволено зареготала – потiшно, що жертва вирiшила чинити опiр наостанок.

Риль пощастило. Їi мучителi пiддалися грi, забувши про час, вiдволiклися вiд Радника, i цiлком вiддалися розвазi. Не дарма, ох, не дарма дiвчина свого часу ходила в школу бою. Хоча нiчого дивного в цьому не було, п'ятихвилинний спаринг з викладачем входив до перелiку прийомних iспитiв. Імовiрнiсть перемiщення мага в недружне мiсце завжди висока, та й антимагiчнi амулети не така вже й рiдкiсть. Інодi немае нiчого надiйнiшого, нiж хороша двiйка в голову, подарована супротивнику.

Удар збоку, блок, удар злiва, блок, i пропущений удар обпiкае вилицю. Риль кривиться, але стiйку не втрачае. Удар у живiт зупиняе дихання, але в головi вiд болю прояснюеться. Стае гiрше, коли Його Високiсть вирiшуе, що гра все ж затягнулася i дiстае з пiхов кинджал. Риль мигцем встигае вiдзначити, що ii прирiжуть благородним клинком. Десяток секунд iй вдаеться ухилятися вiд хижого леза. Однак все частiше воно залишае на ii тiлi кривавi порiзи. Сили починають вичерпуватися, а помилки перетворюються у все новi i новi рани.

– Припинити, – голос Радника тремтить вiд гнiву, – вийти геть! Це наказ короля!

Риль, закривши очi, без сил падае на пiдлогу. Адреналiн дав iй сил, але зараз вони витраченi повнiстю.

– Радiй, за наказом короля, тобi дарована легка смерть. Завтра на свiтанку тобi вiдрубають голову Сяючим Клинком. Велика честь, темна! Двiчi велика, так як ти позбавлена тортур до страти. Бiльшого я зробити не можу. Брат Нiiль дiйсно поiхав у невiдкладних справах. Тiльки його слово може спростувати звинувачення Харзера. Молися, щоб брат встиг повернутися до твоеi страти. Якщо ж нi – ми очистимо ще одну заблукалу на кораблi Аграли душу.

Дiвчина слухала вирок, потихеньку провалюючись в рятiвний темний вир, в якому немае нi болю, нi холоду. Молодець, Радник. Знайшов для неi вихiд. Шкода тiльки, що вiн веде геть з життя.

Прокинулась вона вже в камерi. Над дверима сиротливо мерехтiв свiтильник, висвiтлюючи сiрi, покритi крапельками вологи стiни. Схоже, десь просочувалася вода, проклавши собi шлях крiзь стiни. Тишу розбивав ритмiчний дзвiн падаючих в кутку крапель.

– Чому я не можу, як вода, витекти з цього мiсця, влитися в який-небудь струмок, а потiм вiдплисти в море, – дурна думка лiниво крутилася в головi. Дiвчина сiла на грубо збитий дерев'яний лежак, обхопила руками колiна i тихенько розгойдувалася з боку в бiк. В головi було порожньо. Сон не йшов, та й шкода було провести останнi години свого життя даремно. На тому свiтi вiдiспиться.

Пiд зводами камери пролунав неголосний звук. Хтось намагався спiвати. Спочатку тихо, потiм все голоснiше i впевненiше в камерi смертникiв зазвучали простi слова дитячоi колисковоi.

Спи, моя руда квiточко,
Спи, моя сиза голубонько.
Сонце нехай тебе береже,
Лиш добро до тебе несе.

Риль спiвала, а по щоках текли солонi сльози. Краще вона виплачеться зараз, зате завтра нiхто не побачить жодноi сльозинки в ii очах.

Раптово за дверима почувся якийсь шум. Гучнi злi голоси, звуки ударiв, а потiм дверi в ii камеру злетiли з петель i з сухим гучним стуком впали на пiдлогу. Всередину ввiрвався яскравий магiчний свiтлячок, i Риль поспiшила сховати обличчя в колiна, щоб не ослiпнути.

– Риль! – знайомий голос пролунав поряд з дiвчиною.

– Вона жива, але нам варто поквапитися, – додав хтось.

Риль закутали в теплий плащ i пiдняли на ноги. І все одно вона не змогла стримати стогiн вiд болю. Їi рятiвник завмер на мiсцi i винувато прошепотiв: «Доведеться потерпiти. Тут ми не зможемо вас вилiкувати, але як тiльки опинимося пiд вiдкритим небом, Кестiрон вiдразу почне лiкування».

Дракони! Усвiдомлення, у кого вона лежить на руках, неприемно дряпнуло душу. Але хiба так важливо, хто саме витягнув ii з камери? Нi, зараз це абсолютно не важливо, а ось завтра… Ось тiльки це буде завтра, а не зараз.

Риль прикрила очi, цiлком зосередившись на теплi, що охопило ii руки. Це тепло допомагало забути про тiло, яке роздирало вiд болю.

– Що тут вiдбуваеться? – голос короля, роздратованого другою безсонною нiччю, рознiсся тюремними коридорами. – Хто вам дозволив вриватися в тюрму i забирати наших злочинцiв?

– Злочинцiв? – голос Ластiрана небезпечно завiбрував, а очi почервонiли вiд гнiву. – Ця дiвчина наша гостя, i якщо вона помре – лише кров твого Роду змие цю ганьбу. Клянуся Небом, так i буде!

У коридорi серед делегацii перших осiб королiвства повисла спантеличена тиша. Про подiбну зацiкавленiсть драконiв справами людей нiколи не чули. Подумаеш, темна дiвчина, навiть не красуня.

Риль кашлянула, привертаючи до себе увагу.

– Опустiть мене на пiдлогу, – тихо попросила вона.

– Ви впевненi? – поцiкавився дракон.

– Так.

Риль поставили поруч i, притримавши за лiкоть, не дали впасти.

– Ваша Величносте, – голос дiвчини звучав сухо i рiвно, – викрадення принцеси не проста справа. До неi ж не допускали випадкових осiб?

– Нi, – з подивом вiдгукнувся король, – тiльки перше коло довiрених менi людей.

– І в нього входив ваш брат? – скорiше ствердно, нiж питаючи, вимовила Риль.

– На що ти натякаеш, темна? – пролунав з-за королiвськоi спини дзвiнкий вiд сказу голос Харзера.

– Вона – не темна, – несподiвано промовив незнайомець, який стояв поруч з королем. Його обличчя майже повнiстю було приховано пiд капюшоном, тому голос звучав трохи глухо.

– Що? – видихнули в натовпi.

Чоловiк в плащi перестав перебирати намистинки на вервицi i скинув капюшон з голови. Брат Нiiль виявився молодим чоловiком iз суворим, трохи витягнутим обличчям, i такими ж суворими свiтлими очима. Вiн уважно подивився на дiвчину, що стояла перед ним, i в його очах з'явився радiсний смуток.

– Я вiдчуваю, корабель темних залишив слiд в твоiй душi, але його змило перенесене страждання. Ти чиста, дитя. Я знiмаю з тебе всi звинувачення.

Король розгублено поклiпав очима:

– Радий, що все так вийшло, але нам потрiбно розiбратися з обвинуваченням проти мого брата. Або ти його знiмаеш?

– Нi, я прошу вислухати мене.

За спиною мовчазною пiдтримкою стояли три дракона. Радник нахилився до короля i щось коротко прошепотiв, той кивнув – нехай говорить. Вiйни з драконами допустити нiяк не можна. Цi крилатi тварини i каменю не залишать вiд його улюбленого мiста.

– Говори, – кивнув вiн.

– Брате, – з благанням завив Харзер.

– Нехай скаже, адже вам нема чого турбуватися, чи не так? – пiдвiв риску Радник, затикаючи рот Його Високостi.

– Ваша Величносте, що б сталося, якби принцесу не змогли звiльнити? – почала Риль з непростого питання. Величнiсть тут же невдоволено надувся.

– Я вiдповiм, це не секрет, – ситуацiю врятував Радник, – мiй повелитель планував пiти вiд земних справ, передавши правлiння брату. Дочка – едине, що тримае його на тронi пiсля смертi нiжно коханоi дружини.

– Тодi ваш брат – найбiльш зацiкавлена у викраденнi особа.

– Та як ти смiеш, тварюко! – обурення Харзера, нарештi, вихлюпнулося назовнi. – Я люблю свою племiнницю i нiколи не заподiю iй шкоди.

– Брехня, – спокiйно констатував Ластiран.

– Дракони вмiють вiдчувати неправду, я чув про це, – зауважив Радник.

– У мене немае доказiв, але вони зовсiм поруч. Я впевнена, Харзер не боiться, що його можуть розкрити, тому обшук в його покоях добуде вам потрiбнi докази.

– А ми наполягаемо, щоб цей обшук пройшов зараз же, поки цей двоногий черв'як не встиг заховати докази, – голос дракона був сповнений вiдчутноi загрози, – i якщо ви не покараете його по справедливостi за скоений ним злочин, право покарання перейде до нас.

Король тяжко зiтхнув.

– Погоджуйтеся, Ваша Величносте, – знову прошепотiв йому Радник, – цi крилатi його все одно вб'ють, куди не заховай, а так, може, викрутимось.

– Добре, нехай буде обшук.

– А щоб вiн пройшов швидше i ефективнiше, – хижо посмiхнувся дракон, – я вiдправлю з вами свого брата Фестiграна. Його допомога не буде зайвою.

На цьому обидвi групи розiйшлися – кожна у своiх справах.




Глава 5


Незворушнiсть дракони зберiгали лише до екiпажу, що стояв за воротами палацу. На очах ошелешеноi вiд такого нахабства охорони вони неспiшною, повною гiдностi ходою перетнули двiр. Всюдисущий Радник, що виник за iх спинами, махнув рукою – нехай йдуть…

– Жени, – крикнув Ластiран вiзниковi, акуратно поклавши на сидiння стогнучу вiд болю дiвчину.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/katerina-bobrova/ril-lubov-drakona/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения